Наша ЛІТ.еРа тура

Ти не зможеш заполонити моє серце,
одночасно його розбивши!..
Подумай про це, дівчинко;
подумай про це, крихітко...

Могили, вітряки, дороги та кургани –
Все стeмніло, втікло з наших очей.
За дальньою межею загас захід рум’яний,
Та не знімає ще напруги природа із своїх плечей.

Ксенофобія любові
жидоненависництво мене
моя любов.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Знову Львів плаче осінньо, Я зацукровую каву сіллю…

Одна починаюча поетеса (а я не читав її жодного твору

й не знаю – чи вона пише взагалі)

мене запитала:

Вдивляюся я в далечінь,

У глибину свою душевну.

По обрію гуляє тінь

Тих мрій, що більше не восхреснуть.

Вже квіти кажуть - прощавай!

Й бутони нахиляють нижче;

І знову - не побачиш більше

Її обличчя й рідний край.

Листя падає, листя падає.

Стогне вітер,

Тяжкий в нього дух.

Що ж то серце моє порадує?

Хто його заспокоїть, мій друг?

Нехай ти випита чужим,

Мені ж лишились, ще лишились

Твого волосся скляний дим

І очи, осінню що вкрились.