- 21 листопада він з’явиться у магазинах, а офіційна презентація відбудеться 24 числа.

Альбом називається «Про любов?» Назва зі знаком запитання, тому що в альбомі будуть пісні не просто про любов – у ньому червоною лінією проходить проблема людей, які залишилися за бортом корабля нашого суспільства, тобто люди, яким ніколи не заспівають пісень про любов.

Це є ті бабульки, які по переходах продають квіти, бураки, кукурудзи, сємочкі, ті діточки, які загублені й нікому непотрібні, від яких відмовляються батьки.

Я вважаю, що то є проблєма нації в цілому… Я останнім часом багато відвідав дитячих будинків і думаю, що виступатиму навіть ініціатором такої туристичної програми – щоб турагентства час від часу возили бажаючих в дитбудинки, аби вони побачили тих викинутих за борт дітей.

Найменша частка нашої уваги помагає тим людям елементарно вижити, їм багато не треба, можна хоча б інколи потиснути руку й сказати «добрий день». І для них то буде признак великої поваги й тепла.

Гадаю, що кожна людина повинна трохи по-іншому сприймати свій добробут, люди часто хочуть від життя забагато, а тут виявляється, що ти є здоровий і ні тобі, ні твоїй сім’ї нічого не бракує, то є вже найбільше щастя. Ось у чому проблєма українців, – що вони хочуть забагато, а не треба хотіти від життя більше, ніж воно тобі може дати.

Варто поїхати до тих дітей, і ти вже ставитимешся до життя цілком інакше.

Але не весь альбом є такий проблємний, хоча в ньому і є соціальна нитка… Я люблю соціальщину як таку і завжди її тримаюся. Тому вважаю, що «Скрябін» унікальна група, бо в нього є такі пісні, як «Сам собі країна», «Люди, як кораблі», – ці пісні піднімають проблєми, які є абсолютно кожному зрозумілі – чи олігархові, чи школяреві, тобто вони чіпають кожного.

Я сильно тішуся з того, що за 18 років своєї творчості, я до такого доріс.

- Усе традиційно – музика й слова мої, лише наш гітарист Льоша Звалінський робить свої гітарні оранжі, бо я в гітарах дилетант, тому не нав’язую йому, що він має грати.

- Так, десятирічна дочка Бася, тобто Барбара.

Я вважаю признаком доброго тону не виносити на публіку те, що діється в тебе дома. Тому дома я маю таку реальну комфортну атмосферу, бо про неї мало кому відомо.

- Ми на шкільні канікули малу возили трохи на море, на Мальдіви.

- Любов – це відчуття максимального комфорту з людиною, яка тобі подобається. Якщо примітивними словами пояснити, то приблизно так виглядає моє уявлення про неї.

Максимальний комфорт включає в себе те, що ти без цієї людини обійтися вже не можеш, а якщо можеш, то це вже не любов.

- Взагалі-то міг би, бо я чувак самокритичний, хоча ця самокритичність з’явилася недавно.

Я розкритикував би передовсім те, що ми робили перших десять років. Ми робили продукт недороблений, а афішували його на широку публіку як альтернативну музику… То не була альтернативна музика, то був напівфабрикатний сирий продукт, і тільки деякі пісні на альбомах, наприклад, «Клей», «До смерті і довше», «Втікай, бо скоро буде війна», можна було назвати закінченим продуктом, тобто лише десяту частину.

Ми за все хапалися, скакали від одного до іншого, і не було в тому всьому якоїсь ідеї.

Ми собі були дали слово ніколи не писати пісні про любов. Але якщо не писати про любов, то про що тоді? Не можна ж завжди писати гімни чи якісь проблемні речі.

І в якийсь момент я зрозумів: то, що ми робимо, мені чуже, і я нічого іншого не придумав, як підложити під старий «Скрябін» бомбу, запалити той ґніт і почекати, щоб він зірвався.

У 2000 році вийшов альбомом «Натура», з піснями «Мовчати», «Спи собі сама» – кардинально інший порівняно з тим, що було раніше.

Виявилося, що я таку музику хотів робити завжди.

Я некомерційно підходжу до свого бізнесу. Якщо інші люди його прораховують, то я собі дозволяю не цілком професійні речі з точки зору шоу-бізнесу, наприклад, в останньому альбомі я зробив дуже відважний хід – не відбирав пісні до альбому, а взяв перші десять, які мені написалися – вони різношерсті максимально.

Ми собі дозволяємо різнопланові речі. Якщо взяти такі пісні, як «Не даєш» і «Люди, як кораблі» з одного альбому, – це кардинально різні речі, і ніхто з українських груп не може собі дозволити таке. Це все одно що Вєрку Сердючку і «Океан Ельзи» запхати в один альбом.

Я думаю, що мені допоміг у популярності телик, скажімо, «Шанс»… І люди йдуть на наші концерти, щоб подивитися на того чувака, якого начебто знають ціле життя.

Я вирішив гнати одну лінію, тобто бути самим собою… Телик мене навчив одного: якщо ти не актор, то нєфіґ грати, я кепський актор, я б не зміг зіграти в кіно, а от бути собою – будь ласка. Якщо я вам такий хиляю по телику, то чого я маю бути іншим у музиці? У музиці я такий самий, як дома у ванні.

- Ту ситуацію у Франківську УНІАН так щедро висвітлив…

А мер сі всрав на рідонько недавно – я чув, що на нього завели судову справу за те, що він привласнив якихось там 30 гектарів землі. Так що я дочекався до розплати.

Справа в тому, що в мене абсолютно нормальне ставлення до матюків, я люблю гострі слівця, які, на мою думку, придають пікантності тому, що ти хочеш сказати.

До речі, у Франківську я не матюкався, а лише спонукав народ закінчити фразу «Чорнобиль, іди ти на…», і 15 тис. щасливих франківців закінчили так, як собі хотіли. Потім, коли на мене наїжджали, то я казав, що ту фразу можна було закінчити інакше, але що зробити, якщо народ вирішив так.

Мене часом пориває на такі речі, напевне, це від панковості мого характеру, хоча я намагаюся стримуватися, бо в мене підростає дочка, якій може буде неприємно прочитати, що її тато матюкається.

- Не надовго – лише на два місяці… І взагалі, проаналізувавши ту ситуацію, я зрозумів, що то не був крик народу «О! Кузьма запроданець». Я був лише частинкою передвиборчої операції...

Після отих всіх подій через два місяці нас запросили до Львова, і ми грали великий концерт, і ніхто в нас не запустив ні одне яйце, і не було плакатів «Кузьма, ти донєцкій жид».

- Нє. Я тобі більше скажу: у політиці в мене немає пріоритетів, я просто вважаю, що я нормальний мужик, тому що я працював у фірмі, яка підтримувала партію Януковича, і я корпоративно був за ту сторону, я не бавився в перебігання: тут заробив гроші, а тут мама й тато...

Тобто політики для мене – чорна діра, вони для мене абсолютно однакові, вони скачуть, як блохи з партії в партію, а Віктор Андрійович потім віддувається за них перед народом.

Ніхто з політиків не хоче добра народу – це все ілюзії.

Я на вибори не ходжу, бо неможливо обирати з тих самих, немає того, кому б я довіряв. Можливо, я маю якісь симпатії до Хорошковського, але його туди не допустять, він не та акула, яка буде з ними всіма гризтися.

Я знаю багато людей того покрою, тому не можу сказати, що я за когось із них, але корпоративні інтереси дуже важливі… Я працював у фірмі, яка дала мені визнання, маю на увазі «Інтер» – це обросло різними приємними дивідендами, – тому навіть не хотів розглядати таку ситуацію, що я буду бігати з помаранчевою стрічкою. Тим більше що я абсолютно переконаний: обидві політичні сили грають у якісь свої шахи.

Українські політики поняття не мають, що є ще якийсь український народ, тобто для них ми мурашник, на який можна напісяти, підпалити, поржати з того мурашника чи переїхати його ровером. Вони інопланетяни, у них свої космічні машини…

Так що не треба чекати від них ніякої допомоги. І взагалі, якби я був з аферним характером, то спонукав би людей до бойкоту виборів.

- Я ставлюся до того так, що вони хочуть поміняти свій фінансовий рівень, тобто хочуть перейти на інший рівень добробуту. Гонорари у Верховній Раді набагато вищі – бо ти лобіюєш те чи інше питання, – і не треба скакати півтори години на концерті, мучитися писати пісні. Варто просто прийти на засідання, підняти, опустити руку й отримати свій чемоданчик. Тобто я не вважаю, що вони пішли робити туди якусь революцію…

Смішно навіть говорити, що люди з шоу-бізнесу зможуть щось зробити.

- Щодо політичного – нє, а щодо України в цілому – дуже оптимістично, бо це дуже живуча країна.

Я щодня контактую з простим народом і бачу, що він щасливий – хтось щасливий від того, що бахнув собі пивка, хтось отримав “десять” з української мови...

Народ уміє тішитися, і це круто, бо бувають такі народи, які тішитися не вміють і навіть не знають, що то таке.

- То тільки для того, щоб розпалити вогонь. А так я її дуже сильно поважаю, у неї потужний професіоналізм, зараз – після аварії зі шпицями в руці – вона дала чотири сольники за два дні в Україні й вимахала оті «Танці з зірками». Вона просто придурошна, але в такому доброму ракурсі слова придурошна, бо абсолютно нехтує собою, шмиляє лиш, аби показати, що вона ліпша.

Уже всі кажуть: «Наталько, та ліпша ти, ліпша, заспокойся», а вона далі за своє, шпиці лізуть з руки, а вона йде на ті танці, кульбіти свої крутить.

Мене як Лева завжди бісили кобіти Леви, а Наталка – Лев… Я їх ніколи не міг зрозуміти, вони дуже непостійні. Могила може кинутися тобі на шию, і в ту ж мить обматюкати, послати куди подалі.

І мені доставляє радість запихати їй під нігті такі голочки й дивитися на її реакцію, тим більше, що вона все серйозно сприймає.

- Я, чесно кажучи, на «1+1» жодного разу не був. На «Шансі» записують касету та й відносять кудись. А на який канал? Хрєн його знає, на який. Я тої програми не бачив по тій прості причині, що ті канали в мене дома не показують. Я дивлюся канали, на яких немає реклами.

- Я взагалі-то людина нетусовочна, я рідко ходжу в Україні по різних, наприклад, виставках, чи кіно… Усе дуже просто – не люблю забагато уваги, воно не напрягає, але просто заважає щось подивитися.

А от заграницю я люблю – і на картинки там собі подибати, і навіть у кіно сходити… Я тут ніколи не ходжу в кіно, бо ненавиджу, коли якесь чмо сідає ззаду тебе й щось чавкає. Та вийди в поле, та й похрумай собі нормально… Інколи складається враження, що всюди якісь бики й корови, а я люблю комфорт…

Я собі вичистив своє коло внутрішнього спілкування і зрозумів, що то є секрет мого спокою. Спокій – це складник щастя, і якщо ти здоровий, маєш що хавати, твоя сім’я здорова, тебе любить, що ще можна хотіти?! Нафіга пробувати перескочити ту палку – що Бубка з патичком, а ти без патичка пробуєш?

- Часом говорю, але з людьми, які зовсім не розуміють української.

Коли я служив в армії, у Росії, то я інколи послуговувався російською, але зараз не розмовляю нею, бо відчуваю, що буду говорити неграмотно.

Моя принципова позиція – не писати російською своїх пісень.

У мене були серйозні пропозиції з одного московського радіо після пісні «Давай з тобою займатися любов’ю». Нам сказали: «Чуваки, напишіть її російською, і ви будете мати там якийсь самовар чи щось таке» («Золотий грамофон» – музична нагорода, яка вручається в Росії. – Авт.). І я навіть думав три хвилини, а потім просто з них поржав і відмовився.

Я проти росіян нічого не маю, але мене давить то, що вони давлять на нас. Їхній пресинг я відчуваю дуже добре, особливо по медіа. І навіть мене бісить то, що, наприклад, Тіну Кароль – чувиху з Франківська – її російський продюсер заставляє співати російською, аби випхнути її на російський ринок. Ладно, якщо для людини рідною є російська… А то це все одно, щоб Селін Діон заспівала по-китайськи, аби її в Китаї слухали.

Хреново, коли українці на російську переходять…

Якось Саша Цекало (російський діяч шоу-бізнесу українського походження, колись був одружений з Лолітою. – Авт.), коли ми підтримували «озимих» (Партію «Озиме покоління». – Авт .), продюсував наш альбом «Озимі люди». У цьому альбомі була пісня «Не встидайся, то твоя земля», і він мені каже: «Андрей, ты должен написать русскую версию этого альбома, иначе ты всю жизнь просидишь в этой своей Украине».

І я собі подумав: ніфіга собі в «этой своей»... Мені це так тоді запало в душу, що я дав собі слово, що я ніколи звідси не поїду.

 

За матеріялами www.JeyArt.com.ua.