Календар новин

«  Вересень 2007  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Форма входу

Вітаю Вас Гість!

Пошук

Друзі сайту

Наше опитування

Новини яких регіонів Ви хотіли б бачити на порталі?
Всього відповідей: 53

Статистика

ЛІТ.еРа
Головна » 2007 » Вересень » 25 » У пошуках натхнення... (частина 1)
У пошуках натхнення... (частина 1)
16:42
До перших літераторів являлися музи. Вони, кажуть, суттєво полегшували процес творчости, даруючи митцям натхнення. Сократ розповідав про свого “даймона”, який нашіптував йому що і як робити. В нас час з цим важче. Чи то еколоґія вже не та, чи ще щось там трапилось, але перевелися якось вси музи і “даймони”. От і доводиться творчим людям викликати натхнення за допомогою всяких инших чудернацьких способів.
Иноді це буває сукупність зовсім безневинних дій, виконуючи які письменник хоче повернути свіжість і ясність своїм думкам. Наприклад, Шіллєр працював, тримаючи ноги у холодній воді, а Бальзак – стоячи босим на холодній кам’яній підлозі. Декому допомагали різкі і сильні запахи (на кшталт парфумів, ґіяцинтів та гнилих яблук). Руссо давав поштовх думкам стоячи на сонці з непокритою головою, а Мільтон диктував, лежачи на низкій канапі так, що голова ледь не торкалась підлоги. Ми не будемо вдаватися в подробиці, як саме подібні дії можуть впливати на процес творчости. Зрозумілим є одне - иноді навіть всіх згаданих вище дій буває замало, і тоді доводиться вдаватися до більш серйозних стимулюючих засобів. Про них, власне і піде мова далі...
АЛКОҐОЛЬ
Про нього згадуємо перш за все, оскільки це найдревніший стимулюючий засіб, вигаданий людством, та ще й тому, що найбільше представників письменницької братії зверталось до нього. При чому, не завжди це йшло їм на шкоду. Мені важко уявити рубаї Омара Хайяма чи вірші Анакреона, створені без допомоги вина. Хоча починати варто не з них. Ще в V столітті до нашої ери атенський комедіоґраф Кратин в одній із комедій зобразив себе із законною дружиною на ім’я Комедія та коханкою – Мете, що означає пиятика. Вся античність просякнута тонким ароматом вина, він відчувається в Еврідіпових “Вакханках”, в комедіях Аристофана, а в Римі служителями цього дивного “культу” стали Ґорацій та Лукрецій.
При чому пристрасть до вина ще й найбільш космополітична. В Китаї Лі Тай-бо п’яним випав з човна і пробував спіймати місячне відображення у водах Хуанхе. Іранський поет Хазіф мало не “вливав” вино в свої ґазелі. А біблійну “Пісню пісень” можна назвати одним з еталонів “винної поезії”.
Неможливо уявити без вина і середньовічну европейську літературу. Це був час, коли з’явились перші европейські університети, а разом з ними – перші студенти, яких тоді ще називали школярами. Вони мало чим відрізнялись від сучасних. По-перше, любили помандрувати Европою, адже медицину чи філософію тоді можна було вивчити всього за рік, от вони і здобували кілька вищих освіт вештаючись з університету в університет. До їхніх галасливих зграй долучалося чимало сумнівних персон: монахи, злочинці та втікачі різного ґатунку. В такому от боґемному середовищі, де вино було в особливій пошані, зароджувалась нова латиномовна  література. Вірші тоді писали на замовлення (коли за гроші, а коли і просто за якийсь харч), тому їм притаманний натуралізм, флірт та легке ставлення до життя. Якщо звернувшись до збірок, які вціліли й збереглися з того часу, можна побачити не один ґімн вину та викликаному ним сп’яніння. Доцільно буде тут згадати і творчість Франсуа Війона, який формально хоч і не належав до мандрівних школярів, але проводив з ними дуже багато часу. В його поезії знайшло своє відображення їхнє життя, з постійними пиятиками, та й кажуть, що поет творив або в шинку, або у в’язниці.
Оскільки тема мало стосується найсприятливіших місць для творчости, то будемо рухатися далі крізь сторіччя. Тут варто згадати Честертона та Ромена Роллана - вони обоє отримали другу молодість в літературі завдяки вину. Якщо узагальнити, то можна сказати, що вино завдало літературі більше користі, ніж шкоди. Мабуть, єдиним хто постраждав від вина був Еразм Роттердамський. Страждаючи від захворювання нирок, він чомусь вбив собі в голову, що єдиною панацеєю від його болячки є вино... За що невдовзі й розплатився.
Що ж до міцніших алкоґольних напоїв, то їх вплив скоріше згубний, ніж продуктивний. Чимало талантів загинуло в боротьбі із “зеленим змієм”. Хоча трапляються і курйозні випадки. Літературним анекдотом стала історія про Анатоля Франса. В перервах між  написанням творів про пригоди Тартарена з Тараскону, письменник писав фейлетони для однієї з ґазет. Під час цієї роботи його вірним супутником був ґрафин з вином. Але одного разу він, щось наплутавши, поставив замість нього ґрафин з коньяком. А коли випив склянку, то впав у розпач: яким вийде фейлетон, коли напій почне діяти?! Франс почав писати, як навіжений і за годину опус був готовим. По нього одразу ж прийшов редакційний кур’єр, а письменник ліг спати, передчуваючи лихо. Вранці його справді викликали до редактора журналу. Анатоль Франс йшов на неї сам не свій, передчуваючи сувору догану, якщо не звільнення. Натомість редактор... похвалив його! І закликав продовжувати далі в такому ж ключі. Проте, це скоріше виняток, ніж правило. До речі, як показав недавній книжковий форум у Львові, більшість Українських письменників небайдужі до коньяку.
Що ж до такого напою, як горілка, то на думку спадають не курйозні випадки, а справжні життєві драми. Особливо це стосується наших співвітчизників та совітських письменників. До того ж, найбільшими пияками чомусь були письменники, твори яких призначались для “дітей та юнацтва” (до прикладу, Григір Тютюнник і Аркадій Ґайдар). А Сергій Жадан так майстерно описує всілякі пиятики, що думаю – і він не без гріха:) Згадуючи американських бітників, хочеться сказати, що вони відійшли не лише від академічної форми в поезії, а й були неабиякими пияками. Не вірите? Почитайте Чарльза Буковскі. Екзотично на цьому фоні виглядає Поль Верлен – він шаленів від абсенту.
Що ж до молодої ґенерації Українських письменників, то тут погляди розходяться. Дехто смакує коньяк, а хтось цмулить вино чи мартіні. Проте більшість (за моїми власними спостереженнями) надає перевагу найдемократичнішому напою – пиву.
ТЮТЮН
“Куримо і беремося”, - так говорить мій брат перед початком кожної важливої роботи. Мабуть, десь приблизно так думає і багато хто з письменницької братії. В Европі тютюн з’явився в XVI сторіччі, а до того корінні жителі Північної Америки вживали його міцні сорти, щоб викликати видіння з потойбічного світу духів. Одразу ж після своєї появи в Старому Світі, він викликав стільки суперечливих думок, що просто був приреченим на успіх.
Його називали “диявольським зіллям”, ганили з амвону прості священники, забороняли енцикліками Папи, королі та уряди видавали закони, через які одна затяжка з люльки чи понюшка тютюну могли людині коштувати дуже дорого. Тим не менше він прижився і десь із середини XIX сторіччя став майже незамінним атрибутом письменницького життя.
А поки точилися всі ці суперечки, Ґюстав Флобер, наче якийсь турецький паша, обкурював себе хмарами диму. Жорж Санд своєю цигаркою розпалила дискусії з приводу морального занепаду суспільства. З того часу цигарка стала атрибутом емансипованої жінки. Поль Валері лякав своїх служників хмарами диму, які вилітали з під дверей його кімнати. Це нагадує описи побуту Шерлока Холмса, який в моменти особливої розумової напруженості починав курити люльку. Цю звичку своєму герою позичив сам Артур Конан-Дойл.
Вже в ХХ сторіччі цигарка, затиснута в кутику рота, стала мало не іконоґрафічним елементом портрету будь-якого письменника (згадаймо хоча б Міхаіла Булґакава). Саме цигарка, бо люлька не витримала конкуренції і поступово зникла з широкого вжитку. Нею продовжують користуватися лише ті, хто не любить поспішати і з задоволенням спостерігає за плином життя. Зокрема, Джон Рональд Руел Толкін, хоч і не був палким курцем, любив іноді запахкотіти з люльки...
Серед сучасних Українських письменників я б виділив Тараса Прохаська,  як особливо палкого прихильника тютюну. Його можна назвати теоретиком куріння. Після “Лексикону таємних знань” починаєш надавити цій звичці мало не сакрального змісту.
КАВА 
Але яка цигарка та й без кави? І в цьому питанні зі мною солідарні мало не всі письменники... Якщо говорити про походження кави, то тут є дві леґенди. В одній говориться, що першовідкривачами її були коптські монахи. Під час деяких молебнів їм було потрібно до сорока годин поспіль читати молити. А отже, боротьба з втомою та сонливістю була їхньою нагальною потребою. Але одного разу, якийсь спостережливий монах помітив, що монастирські кози, об’їдаючись листям невідомої рослини, стають на диво активними... Але араби тихо посміюються над цією леґендою і називають Батьківщиною кави Ємен.
В Европу кава потрапила завдяки нашому співвітчизнику – Юрію Кульчицькому. Воюючи в армії Яна Собеського, цей козак знайшов у закинутому турецькому таборі під Віднем кілька мішків кави. Ця дата там святкується дотепер. Ділова жилка в Українця була розвинута досить добре і він заснував першу каварню. І почалося...
“Кафехауси”, мов гриби, з’являлися на всій території Европи. Їх постійними клієнтами були такі класики світової літератури, як Вольтер, Дідро та Руссо. Йоґан Себастьян Бах пише кантату, присвячену “турецькій амброзії”. З того часу каварні стали місцем, де збиралася інтеліґенція. Замовивши всього одну чашку, ви отримували дозвіл провести в цьому закладі мало не весь день. Тому там постійно було людно, точилися суперечки про культуру, літературу та мистецтво. Ну і звісно ж, про політику...
Кава стала неофіційним символом Французької революції. Її прихильники у всіх країнах Европи кавували і цим символічно висловлювали свою солідарність. В будинку Шіллєра у Веймарі дотепер зберігають чашку, в якій дружина заварювала йому каву. Подекують, що Бальзак був таким плідним письменником лише завдяки каві.
А якщо говорити про сучасних Українських письменників, то знову на думку спадає лише Тарас Прохасько.
ЧАЙ
Чай потрапив на наш континент в 1610 році на кораблях Ост-Індійської компанії і протягом життя одного покоління завоював всю Европу. На Сході він вже став мало не центральним елементом культури. Чаювання було не простим вгамуванням спраги, а цілим ритуалом зі своїми правилами та нормами. Китайський поет Лу Ю написав тритомну “Святу книгу чаю” – повний кодекс заварювання та пиття чаю, де проглядається лад і ґармонія, що панують у Всесвіті.
Загалом, чай увійшов у китайську поезію ще з восьмого сторіччя. Десь в цей самий час він опанував Японію. В Европі увіковічнили його в літературі значно пізніше Ричард Стіл та Джозеф Аддісон. Анґлійці, звісно ж:) До того ж, історично склалося так, що чай та кава поділили сфери впливу. Форпостами першого називають Китай, Японію, Індію, Великобританію та країни колишнього СССР. Інші, тобто більшість країн Европи, Африки та обох Америк – надають перевагу каві.
Знаєте, стомився я трохи, пишучи цю статтю. Піду я, покурю, вип’ю горнятко кави... Чи краще чаю? Зеленого? А незабаром чекайте продовження цієї статті, де мова йтиме про засоби стимулювання творчости дещо иншого ґатунку...
натхнення шукав Kanifol, www.JeyArt.com.ua
Переглядів: 1712 | Додав: shumacher | Рейтинг: 4.0/1 |
Всього коментарів: 1
04.01.2008
1. Анна
Літературним анекдотом стала історія про Анатоля Франса. В перервах між написанням творів про пригоди Тартарена з Тараскону, письменник писав фейлетони для однієї з ґазет.

О Тартарене писал не Анатоль Франс, а Альфонс Доде

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]