От виборемо Україну і збудуємо тобі райську державу… - Проза Сергія "Криниці" Гарасимчука - Наша ЛІТ.еРа тура

...Не здобули! Боролись за майбутнє своїх дітей. Але змореними падали на землю, рідну і холодну, мокру від весняного дощу і крові синів України. До крові здирали руки, карабкаючись по землі до ворога. «Бандити» плакали над побратимами, яких навіки покидали в братських могилах, та духом не падали. І помирали...

Зима розгулялась не на жарт. Хуртелиця не стихала тиждень, ніби карала людей за їхні гріхи. Село заховалось серед лісу і чекало вечора, закутавшись пеленою снігу. Не почують бій дзвону на церковній дзвіниці. Давно не чути його. Немає кому збудити його голос, що тривожить душу. Заслано священика з сім’єю. Служба Богові здійсниться хіба в душі кожного селянина, які ладять своїх споконвічних дванадцять пісних страв, виглядаючи з негоди першої зірки. Нині переддень Різдва.

Ілько сидів у хатині й чекав тато. Адже вони удвох мали сісти до Вечері. Мати поїхала до тітки лікуватись. Так казав батько, коли двоє чужих чоловіків прийшли зранку і, щось зачитавши з листка паперу, забрали її зі собою. Вона не прощалась з Ільком, тільки поглянула на нього з дивною, незрозумілою для нього, гіркотою в погляді. Мабуть, вона дуже слабує, бо її нема вже рік. І жодної вісточки, жодного листа.

Як тихо в нашій хаті, як затишно. Хатинка наша стоїть майже на краю села. Маленьке подвір’я, і хлів навпроти хатинки. Добре, що приніс дров, бо було б зимно до приходу батька. Сонце вже пішло на спочинок. Вечір. Дивно, але ввечері я завжди згадую поле. Коли сидиш серед трав, і, прислухаючись до їхнього шелесту, читаєш. Байдуже що… Аби читати. Та батько давно нічого не приносив. Жодної книжки, жодного зшитка. Та й сам не часто буває вдома. Можна сказати, що живу з тіткою, а не з батьком. Він заходив місяць тому і пообіцяв, що прийде на свята. Треба чекати. Не буду спати, хоч надворі темна ніч.

Щось тихо хруснуло перед вікнами. Рипнули сінешні двері. Наперед увійшов батько, за ним ще з десятеро. Усі запорошені снігом, як мукою, пильно роздивлялися по хаті, ніби вони відчували чи то тривогу, чи то недовіру до нашого дому.

- Здоров був, сину. Може й не чекав, що так пізно прийду до тебе. А то – мої приятелі, брати по духу, - беручи мене на руки, сказав батько.

Батько був високий на зріст, зі смуглявим обличчям. Ще молодий, але на лиці відчувався дотик його давнішньої хвороби. Руки були великі, з міцними випнутими жилами. Я завжди думав, що то вони хочуть відділитись від батькової руки і жити власним життям. Як змії, чи ще якісь незнані істоти. Волосся – чорне-чорнюще, як вугілля, і на вітрі дуже смішно рухалось.

Останній з прибулих заніс велику торбу, від якої пахло рибою і тютюном, і, поставивши її на землю, почав розбирати. Там було все. Від хліба до риби і помідорів у бутлі. Дядько з довгими вусами, такими, як у козаків, взяв мене на руки і почав зі мною розмовляти. Ще й досі пам’ятаю його чітку, але мелодійну вимову (може то він так навмисне вимовляв кожну літеру, щоб я, малий, ліпше його розумів).

Дядько Андрій, - так себе він назвав -, казав, що вони разом з моїм батьком належать до Армії, яка бореться з поневолювачами. Вони повстали проти чужинців на нашій землі. Він не казав про СРСР і «Велику вітчизняну війну», як нас вчили в школі, а тлумачив мені, що совєти - вороги, хочуть забрати свободу, якої в нас давно не було. А гітлерівці, прикриваючись намаганнями допомогти нам здобути волю, узурпують Україну з іншого боку (що таке «узурпувати», я не розумів, але не наважився спитати, щоб не перебивати мови старшого). Бо дуже тяжко жити на своїй землі, а під гнобленням іншої, чужої держави.

- От виборемо нашу Україну і збудуємо для тебе, дитино, райську державу. Державу де шануватимуть людей, які боролись за свободу. Козаки, гетьмани. А ми – «бандити», теж боремось за державу, але поки що не заслуговуємо на славу.

- Бо грішники, сину, грішники. В церкві давно не були, а москалів і проклятих гітлерівців вбиваємо десятками. Ні! Сотнями, тисячами. Адже життя безцінне і не вимірюється кількістю смертей, - сльози виступили у нього на очах і почали капати мені на руку. Це були гарячі краплинки болю. Я почув, як він почав тихенько шепотіти: «Простіть мені, Насте, Оксанко, Тарасику. Я мусив загинути, а не ви – безневинні. Через мене погинули. За мою боротьбу».

- Вони заслуговоють на смерть! - вигукнув худорлявий хлопчина, років двадцяти, з великим різаним шрамом на лиці. - Їх треба винищувати! Як вони це роблять з нашими батьками і сестрами.

- Ми вже говорили про це, Максиме, - тихо, наче з безодні, із закутку промовив чоловік у рясі, дивлячись на нього великими очима. Вони не бігали в різні боки, як у Максима чи Петра - дідуся, що допомагав батькові ладити вечерю, а залишались нерухомими. Я думав, що він бачить все, що має статись і спокійно, терпляче чекає своєї черги відійти до Всевишнього.

Від кухні пішов дух: запахло борщем, грибами, ще чимось (так пахне тільки на Різдво)… Я подивився на чоловіка, що вправно помішував якусь страву великою дерев’яною ложкою-кописткою. І тільки тоді зрозумів – це не чоловік, а жінка. Вона мала гарне обличчя і мабуть довге русяве волосся, яке було туго заплетене у вузлик і сховане під шапкою. Жінка-вояк неголосно наспівувала пісню. Слова я забув, але пам’ятаю, що мелодія і зміст були сумні. Про долю чайки морської, віддаленої від свого дому.

Молитва лунала неголосно, та зладжено і враз виповнила світлицю дивним маєстатом. Слова звучали тихо, але яку мали чудодійну силу! Ставало так спокійно на душі, ніби ми всі були в церкві, що тої ночі сиротиною стояла серед села. З ікони на стіні сумовито споглядала Свята Богородиця (ту ікону матері вдалось сховати, коли закривали Храм).

- Благословляю!- пролунало велично на всю оселю і отець перехрестився.- Слухайте як з темної ночі йде на нашу землю Боже Різдво. І вірте! Адже по вашій вірі дасться вам. Я скоро повернусь.

Отець вийшов надвір і зачинив за собою двері. Ніхто не зважився зупинити його. А батько промовив: «Він знає що робить». За кілька непевних хвилин почувся бій дзвону. Гучний і прекрасний. Ми вибігли на подвір’я і побачили, як отець Павло на дзвіниці старого храму виконував свій обов’язок - приносив людям звістку: "Христос народився!" Запалений ліхтар рухався у нього над головою, малюючи химерну тінь на білому снігу, і здавалося, що це маяк, який закликає людей прийти до Храму Господнього і віддати славу щойно народженому Богові.

І вийшовши з хатин, люди поспішали до Церкви під бій дзвону і привітання. Отець Павло відслужив службу, а потім – на прохання людей – молебень за убитих і репресованих. А під ранок, коли забута їжа вже давно вистигла, від церкви пронісся вигук. Це був звук виданий усім селом: «Христос народився! –Славімо його!»

Категорії каталога

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

Наше опитування

Статистика

Наша ЛІТ.еРа тура