Могили, вітряки, дороги та кургани – Все стeмніло, втікло з наших очей. За дальньою межею загас захід рум’яний, Та не знімає ще напруги природа із своїх плечей.
І от вона іде, Степoва Ніч, зі сходу… За нею морок нивами встає… На гаснучий захід, сумна, одна і згорду Вона задумливо серед хлібів іде.
Вповільнює в межах і слухає мовчанку… І зиркає д’ зорі, де в примарній далi Ще видно колосків сумну бовтанку І ледь жевріє світло над темінню землі.
І погляд її повен, таємний та журливий, Великого сумир’я та думи вікової Про те, що відають лише могили, Степ мовчазний та зіркові покої.