Наша ЛІТ.еРа тура

Вона стояла у вогні

                                   й дивилась в небо у задумі,

і ніби я впізнав Її,

                               Вона пускала в мене струмінь

Вона стояла і сміялась,

                                        Вона була величніша від всіх,

Вона нічого не боялась,

                                         Вона пізнала найвеличніший Свій гріх –

Це Та,-Яка-Злітала-Із-Вікна;

                                                 це Та,-Що-Бавилась-Із-Кулеметом;

Вона стояла, як вогню стіна;

                                                  Вона сприймала це життя предметом

Й я зрозумів, навіщо нам життя –

                                                           щоб так горіти, але не згоряти,

Вона грішила – й все без каяття;

                                                        Вона прийшла, аби ту правду взнати,

*          *          *          *          *          *

я у прозорости вікна

розгледів чорно-білу птаху

я бачив як вона зліта

над мого серця сірим дахом

вона не карка не курличе

вона кудись неначе кличе

лиш помахом свого крила

і десь під хмарами зника

а я ступаю у вікно

наслідую Дівчину-Ватру

можливо в небі десь я вклякну

та зараз це усе одно

бо птаха крильцем показала

на місце де Дівча палало

*          *          *          *          *          *

я став у коло і звернув обличчя в небо

я руки розпростер на захід і на схід

і я згадав життя своє псевдобогемне

й готовий був уже відправитись в політ

почув я голос не земний і не небесний

неначе в груди хтось постукався мечем

і я відчув що я вже не тілесний

і я відчув що перестав я буть борцем

і я стояв і я палав під небом

і я сміявся як сміялася Вона

душа і тіло поруч і окремо

й між ними проступила вже стіна

*          *          *          *          *          *

отямився стою й не розумію

то сон чи справді я вже помирав

дивлюсь на себе й розумію я темнію

хоч я також цей шлях не обирав

і птаха зникла і вікно закрите

і розумію жити не набридне

відчув чиюсь присутність у кімнаті

хтось був тут коли я збирався спати

я зрозумів що з Нею ми є ціле

що було проклято вже нас на сотні літ

від цього розуміння я розквіт

ми упокоїмося у одній могилі

я посміхнувся Дівчині в вікні

Вона пустила блискавку мені

*          *          *          *          *          *

і так жили і так любилися в смерти

для нас усі кордони були стерті

трималися за руки крізь часи

крізь всі простори і чужі мости

не відчували вже буденності проблєм

ми відійшли від тусклости систем

ми охопили у обійми свої Землю

й зробили з неї світлої лиш темну

ми підкорили всі низини світу

і простягли до неба смерти квітку

і ми ходили тільки із вікна

бо наша сутність бýла не земна

і не небесна ми були із темних

із коловерті рухів безсистемних

*          *          *          *          *          *

так відбулась загибель світу діти

для двох людей які ступили не туди

і вічними лишалися вони

бо пекло то і є життя навіки

вони собою інших пожирали

але вони не знали

                                що програли

вони вважали

                          що колись помруть

але не знали

           ще що назавжди живуть

вони гадали

          що навіки сонце вкрали

але не знали

                       що їх вже поховали

на кладовищі ви їх не шукайте

ви їхні труни в себе в серці майте

тож знайте

                    що вони у вас живуть

й чекають коли душу заберуть